У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підгрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде перемога у Великій Вітчизняній війні. Не піде в забуття великий подвиг нашого народу.
Тема нашого проекту – «Ім’я ветерана у серці моїм»
Мета:
1. Дослідити життєвий шлях ветерана Великої Вітчизняної війни, Заслуженого тренера і Заслуженого вчителя України Романенка Олексія Васильовича,
2. Показати учнівській молоді, що мрія і бажання займатися улюбленою справою допомагає здолати всі перешкоди,
3. Розширити відомості молоді про життя і діяльність ветеранів нашого міста
Під час виконання проекту ми дізналися, що
Олексій Васильович Романенко – людина з великої літери.
Народився 23 жовтня 1925 року в містечку Селідово Донецької області. Тут же закінчив десятирічну школу. Дивлячись на нього, багато хто дивувався, як юнак може бути таким зібраним, завжди охайним і підтягнутим, як доросла поважна людина.
Мріяв стати льотчиком і тому після школи став курсантом льотного училища. Але не судилося… Звістка про початок війни зустріла Олексія Васильовича в неповних сімнадцять років.
«Згадувати війну – це значить повернутися у ті важкі часи, пронести ще раз через серце той біль, страждання і радість Перемоги. Я вирушив на фронт добровольцем, - розповідав Олексій Васильович, - приписавши у військкоматі собі один рік. Був і розвідником, і артилеристом. На собі відчув, що то значить сила, спритність і витривалість. І завжди мріяв – як скінчиться війна – неодмінно прилучуся до спорту»
Шлях до спорту виявився довгим. Бойові дороги Олексія Васильовича почались при звільнені Білорусії, потім – південь України, Молдова. Був поранений в 1941, 1943, 1944 і 1945 роках. Останнє поранення – 5 травня 1945 року, здавалось, назавжди закрило шлях до спорту.
«Я служив тоді у винищувальному протитанковому полку резерву головного командування. Був наданий наказ не пропустити танкові частини СС, які хотіли здатися Американській армії. Такої битви, як була там, мабуть, крім Сталінграду, ніде не було. Фашисти йшли на смерть, щоб прорвати оточення, а ми стояли на смерть, щоб не пропустити їх. 5 травня 1945 року вони пішли танковими взводами проти населення. Я командував артилерійським взводом і був поранений.
Опам’ятався в артилерійській воронці, а наді мною схилилась дівчина-санітар і сказала: «О, живий солдатик. Як звідси виберемось, то ще поживемо». Бій продовжувався і коли осколки від розриву снарядів пролітали над нами, або близько рвалась міна, медсестричка прикривала мене собою, рятуючи моє життя.
Поранення було важке і ця дівчина тягла мене на плащ палатці від воронки до воронки кілометрів зо два, аж поки не доставила до санітарної роти, а сама знову направилася в пекло війни. Я запитав її: «Як тебе звати». Вона скромна відповіла «Надія».
А далі почалася боротьба лікарів за життя і здоров’я Олексія Васильовича у військовому госпіталі. День Перемоги він зустрів важкопораненим з крихітною надією на життя. Вісім місяців боротьби і невтомної праці дали свій результат. У двадцять років Олексія Васильовича визнано інвалідом І групи. «Хочеш жити, солдате, - сказав йому уже немолодий полковник медичної служби – всерйоз займися фізкультурою»
Нічого в житті не буває даремно. Медичному персоналу госпіталю, де лежав Олексій Васильович, допомагали студенти ВУЗів по догляду за важкопораненими. «До нашої палати, - згадує ветеран, була прикріплена студентка Наталя, яка годувала, мила, повертала лежачих солдатів, а пізніше стала моєю дружиною».
Олексій Васильович нагороджений багатьма орденами і медалями, зокрема:
1. Орден Слави ІІІ ступеню;
2. Орденами Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступеню;
3. Орденом Червоної Зірки;
4. Медаллю «За відвагу»;
5. Українським орденом «За мужність»;
6. Дві Грамоти Верховного головнокомандуючого «За бойові дії».
Рекомендації лікаря та мрія стати спортсменом зіграли вирішальну роль у житті Олексія Васильовича. В 1947 році він закінчив 10-ти місячні курси вчителів фізичної культури при Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, пізніше – Київський інститут фізичної культури.
Після війни приїхав на Тернопільщину, працював військовим керівником у Кудринецькій школі. Фізичне виховання почав викладати в Більче-Золотецькій. Якраз тут Олексій Васильович розвив свої здібності вчителя і тренера. За досить короткий час Більчанська дівоча волейбольна команда у 1952 році стала чемпіоном області. Потім відділ освіти перевів його у першу Борщівську школу, де і працював до заслуженого відпочинку. За тридцять років виховав десятки команд, сотні дівчат відвідували секції волейболу, баскетболу, гандболу. Принцип роботи Олексія Романенка - спорт не заради спорту, він потрібний дітям для навчання, праці і здоров'я.
Учитель довів всім - в області і за її межами, що в маленькому спортзалі можна готувати спортсменів-волейболістів, які здатні перемагати в найпрестижніших змаганнях. І його учні ставали чемпіонами. Зокрема, бронзову нагороду вибороли на Всесоюзній першості в 1963-му році.
Міністерство освіти України високо оцінило працю і здобутки Леоніда Романенка. Він - відмінник освіти і відмінник фізичної культури і спорту України, заслужений вчитель, нагороджений медаллю Макаренка. А грамот і дипломів різних ґатунків не перелічити. Завдяки йому в колишньому Радянському Союзі знали про Борщів.
Досягнення Олексія Васильовича як вчителя і як спортсмена:
1. Майстер спорту з боксу;
2. Майстер спорту з волейболу;
3. Суддя республіканської категорії з волейболу;
4. Відмінник народної освіти УРСР;
5. Нагороджений медаллю Макаренка
6. Заслужений вчитель України;
7. Відмінник фізичної культури і спорту СРСР;
8. Заслужений тренер України.
Досягнення вихованців Олексія Васильовича:
1. Всесоюзні піонерські ігри з волейболу (1964 рік) – бронзова нагорода;
2. Всеукраїнські змагання з волейболу (1972 рік) – І місце
3. Всесоюзні змагання з волейболу в м. Саратові (1974 рік) – чемпіони СРСР з волейболу серед дівчат
4. Міжнародні змагання з волейболу в МДЦ «Артек» - срібна нагорода
Окрім того:
1. Більше 32 вчителів фізичної культури
2. Більше 40 вчителів інших спеціальностей
3. Понад 20 лікарів різної спеціальності
4. Бодня Олександр – чемпіон міжнародного класу з боксу, бронзовий призер Московської олімпіади 1980 року
5. Статі та описи вчительської кар’єри, спортивних досягнень у Всесоюзних, Всеукраїнських, обласних та районних газетах та журналах:
а) Всесоюзний журнал «Физическая культура в школе», 1975 рік
б) Всесоюзний журнал «Старт», 1976 рік
в) Всеукраїнська газета «Спортивна газета», 1961 рік
г)обласні газети Тернопільської області «Ровесник», «Галицький вісник» та багато інших.
Велика Вітчизняна війна принесла багато втрат. І гіркота їх відчувається навіть сьогодні, через 67 років з дня визволення України. Вже не так багато ветеранів приходять на зустрічі з учнями. З кожним роком рідшають їх ряди в параді Перемоги. _________________ 2009 року зупинилося серце Олексія Васильовича. Я прошу вшанувати пам'ять про нього, а також про всіх Ветеранів Великої Вітчизняної війни хвилиною мовчання
У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підгрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде перемога у Великій Вітчизняній війні. Не піде в забуття великий подвиг нашого народу.
Тема нашого проекту – «Ім’я ветерана у серці моїм»
Мета:
1. Дослідити життєвий шлях ветерана Великої Вітчизняної війни, Заслуженого тренера і Заслуженого вчителя України Романенка Олексія Васильовича,
2. Показати учнівській молоді, що мрія і бажання займатися улюбленою справою допомагає здолати всі перешкоди,
3. Розширити відомості молоді про життя і діяльність ветеранів нашого міста
Під час виконання проекту ми дізналися, що
Олексій Васильович Романенко – людина з великої літери.
Народився 23 жовтня 1925 року в містечку Селідово Донецької області. Тут же закінчив десятирічну школу. Дивлячись на нього, багато хто дивувався, як юнак може бути таким зібраним, завжди охайним і підтягнутим, як доросла поважна людина.
Мріяв стати льотчиком і тому після школи став курсантом льотного училища. Але не судилося… Звістка про початок війни зустріла Олексія Васильовича в неповних сімнадцять років.
«Згадувати війну – це значить повернутися у ті важкі часи, пронести ще раз через серце той біль, страждання і радість Перемоги. Я вирушив на фронт добровольцем, - розповідав Олексій Васильович, - приписавши у військкоматі собі один рік. Був і розвідником, і артилеристом. На собі відчув, що то значить сила, спритність і витривалість. І завжди мріяв – як скінчиться війна – неодмінно прилучуся до спорту»
Шлях до спорту виявився довгим. Бойові дороги Олексія Васильовича почались при звільнені Білорусії, потім – південь України, Молдова. Був поранений в 1941, 1943, 1944 і 1945 роках. Останнє поранення – 5 травня 1945 року, здавалось, назавжди закрило шлях до спорту.
«Я служив тоді у винищувальному протитанковому полку резерву головного командування. Був наданий наказ не пропустити танкові частини СС, які хотіли здатися Американській армії. Такої битви, як була там, мабуть, крім Сталінграду, ніде не було. Фашисти йшли на смерть, щоб прорвати оточення, а ми стояли на смерть, щоб не пропустити їх. 5 травня 1945 року вони пішли танковими взводами проти населення. Я командував артилерійським взводом і був поранений.
Опам’ятався в артилерійській воронці, а наді мною схилилась дівчина-санітар і сказала: «О, живий солдатик. Як звідси виберемось, то ще поживемо». Бій продовжувався і коли осколки від розриву снарядів пролітали над нами, або близько рвалась міна, медсестричка прикривала мене собою, рятуючи моє життя.
Поранення було важке і ця дівчина тягла мене на плащ палатці від воронки до воронки кілометрів зо два, аж поки не доставила до санітарної роти, а сама знову направилася в пекло війни. Я запитав її: «Як тебе звати». Вона скромна відповіла «Надія».
А далі почалася боротьба лікарів за життя і здоров’я Олексія Васильовича у військовому госпіталі. День Перемоги він зустрів важкопораненим з крихітною надією на життя. Вісім місяців боротьби і невтомної праці дали свій результат. У двадцять років Олексія Васильовича визнано інвалідом І групи. «Хочеш жити, солдате, - сказав йому уже немолодий полковник медичної служби – всерйоз займися фізкультурою»
Нічого в житті не буває даремно. Медичному персоналу госпіталю, де лежав Олексій Васильович, допомагали студенти ВУЗів по догляду за важкопораненими. «До нашої палати, - згадує ветеран, була прикріплена студентка Наталя, яка годувала, мила, повертала лежачих солдатів, а пізніше стала моєю дружиною».
Олексій Васильович нагороджений багатьма орденами і медалями, зокрема:
1. Орден Слави ІІІ ступеню;
2. Орденами Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступеню;
3. Орденом Червоної Зірки;
4. Медаллю «За відвагу»;
5. Українським орденом «За мужність»;
6. Дві Грамоти Верховного головнокомандуючого «За бойові дії».
Рекомендації лікаря та мрія стати спортсменом зіграли вирішальну роль у житті Олексія Васильовича. В 1947 році він закінчив 10-ти місячні курси вчителів фізичної культури при Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, пізніше – Київський інститут фізичної культури.
Після війни приїхав на Тернопільщину, працював військовим керівником у Кудринецькій школі. Фізичне виховання почав викладати в Більче-Золотецькій. Якраз тут Олексій Васильович розвив свої здібності вчителя і тренера. За досить короткий час Більчанська дівоча волейбольна команда у 1952 році стала чемпіоном області. Потім відділ освіти перевів його у першу Борщівську школу, де і працював до заслуженого відпочинку. За тридцять років виховав десятки команд, сотні дівчат відвідували секції волейболу, баскетболу, гандболу. Принцип роботи Олексія Романенка - спорт не заради спорту, він потрібний дітям для навчання, праці і здоров'я.
Учитель довів всім - в області і за її межами, що в маленькому спортзалі можна готувати спортсменів-волейболістів, які здатні перемагати в найпрестижніших змаганнях. І його учні ставали чемпіонами. Зокрема, бронзову нагороду вибороли на Всесоюзній першості в 1963-му році.
Міністерство освіти України високо оцінило працю і здобутки Леоніда Романенка. Він - відмінник освіти і відмінник фізичної культури і спорту України, заслужений вчитель, нагороджений медаллю Макаренка. А грамот і дипломів різних ґатунків не перелічити. Завдяки йому в колишньому Радянському Союзі знали про Борщів.
Досягнення Олексія Васильовича як вчителя і як спортсмена:
1. Майстер спорту з боксу;
2. Майстер спорту з волейболу;
3. Суддя республіканської категорії з волейболу;
4. Відмінник народної освіти УРСР;
5. Нагороджений медаллю Макаренка
6. Заслужений вчитель України;
7. Відмінник фізичної культури і спорту СРСР;
8. Заслужений тренер України.
Досягнення вихованців Олексія Васильовича:
1. Всесоюзні піонерські ігри з волейболу (1964 рік) – бронзова нагорода;
2. Всеукраїнські змагання з волейболу (1972 рік) – І місце
3. Всесоюзні змагання з волейболу в м. Саратові (1974 рік) – чемпіони СРСР з волейболу серед дівчат
4. Міжнародні змагання з волейболу в МДЦ «Артек» - срібна нагорода
Окрім того:
1. Більше 32 вчителів фізичної культури
2. Більше 40 вчителів інших спеціальностей
3. Понад 20 лікарів різної спеціальності
4. Бодня Олександр – чемпіон міжнародного класу з боксу, бронзовий призер Московської олімпіади 1980 року
5. Статі та описи вчительської кар’єри, спортивних досягнень у Всесоюзних, Всеукраїнських, обласних та районних газетах та журналах:
а) Всесоюзний журнал «Физическая культура в школе», 1975 рік
б) Всесоюзний журнал «Старт», 1976 рік
в) Всеукраїнська газета «Спортивна газета», 1961 рік
г)обласні газети Тернопільської області «Ровесник», «Галицький вісник» та багато інших.
Велика Вітчизняна війна принесла багато втрат. І гіркота їх відчувається навіть сьогодні, через 67 років з дня визволення України. Вже не так багато ветеранів приходять на зустрічі з учнями. З кожним роком рідшають їх ряди в параді Перемоги. _________________ 2009 року зупинилося серце Олексія Васильовича. Я прошу вшанувати пам'ять про нього, а також про всіх Ветеранів Великої Вітчизняної війни хвилиною мовчання
Він не Олексій, він Леонід!
ВідповістиВидалити